Як бабушки шпетять

Старша жінка, бабуся,  в слов”янській культурі знана як “бабушка” – славиться своїм легендарним вмінням шпетити. Це давня традиція вичитування, родом із постсовітських  країн, де яскраво представлена і сьогодні. Я й сам пізнав цей “феномен бабушки”, коли в своїх перших візитах у постсовітські краї сам дістав свого першого прочухана. Зрештою, я намагався знайти запобіжні методи таким нещасливим трафункам. Однак, з часом я зрозумів що порятуватись від гніву бабушки майже неможливо. Так чи інакше, така прочуханка буде здійснена без релігійної, мовної чи расової дискримінації. Направду, ми думали, що дістаємо перш за все через те, що є іноземцями і не знаємо ні мови, ні звичаїв. Проте, вчасно зрозуміли що цей рід бабушок є жахливим, психопатичним і божевільним. Вони ревно чехвостять всіх без вийнятку і не важливо хто ти є.

Перший прочухан

Перший раз дістається мабуть всім, хто намагається просто купити води у кіосках цих країн.

Як є звикло у твоїй країні, ти підходиш до холодильника, відкриваєш його, береш напій а тоді платиш, правильно? Ні, не правильно! В цих краях ти спершу платиш, а тоді просиш. Бабушка натискає кніпочку всередині кіоску і холодильник, що назовні, відкривається автоматично. Звісно, якщо ти почнеш дьоргати за ручку холодильника, як дика тварина, без дозволу, то тебе висварять. Ось так.

Тоді я сказав собі – як далеко це може зайти? Я вирішив загартувати свою імунну систему. Ще якби мене били, без проблем, але бути висвареним? Нізащо! Я у подорожі чи у шкільній поїздці? Який сенс ганьбитись за власні ж гроші?

З часом я звик до цього, але звісно я не розповім про цей досвід, так як це суперечить концепції нашого видання. Кожен отримає прочуханки і віднайде свій шлях прийняття. Потім я відвідував ці країни вже зі своїми приятелями і будучи справжнім гімнюком на цей раз я посилав своїх товаришів купити воду в кіоску чи квиток на потяг. Розумієте, я вже засвоїв свій урок, тож тепер вони повинні пізнати цей життєвий шлях, вірно? Це те ж саме, що пінгвін, який підштовхує своє новонароджене дитинча до ополонки. Потопельники безслідно зникають, а ті, що навчились плавати – виживуть.

Якось мій товариш Уфук захотів купити води о 9 ранку на вокзальній станції десь посеред Сибіру. Він мене питає “Як буде вода російською?”. “О ні, не роби цього! Ти певний?” Він не вгавав – “Так, я певний”. Очевидно він був дуже спраглий. Я пригадав туманну картину : ми вчора стільки горілки випили.. Ну, тоді це природня необхідність. І тоді я сказав “вада”, Уфук одразу подався до кіоску, як він мені потім признався, постійно повторюючи це слово “вада, вада, вада” аби не забути. Тим не менш, злосний погляд бабушки з кіоску змусив його забути “вада”. Стресований і надміру схвильований він замість “вада” ляпнув “віно”. Бабушка, як це почула, розізлилась надміру і, як зміг зрозуміти Уфук, сказала щось на кшталт “Вино о 9 ранку? Та ти алкаш!” і почалась стандартна прочуханка. Він був у відчаї і відважився показати великим пальцем біля губ універсальний жест пиття. Жінка впала у сильний гнів і почала ще жорстокіший булінг, тож Уфук змушений був відступати.

Бабушка допустить тебе до води, але підеш ти ні з чим.

Найблискавичніша лайка світу та за його межами

Знову ми опинились посеред ніде в Сибіру. Ми знайшли старий, радянського типу готель. Так як це олдскул то деякі кімнати мають спільний туалет. Тож, коли я мочився, мій приятель бубонів своїм басовим барабанним тоном. Так як ми вже були п”яні як ніч, можна було підійти до мене і тихо попліткувати. Але ж ні,  він гучно белькотів з кімнати, тож раптом різко відчинились двері, бабушка гаркнула 15-ти секундною лайкою і затраснула двері. Застібаючи ширінку я сказав йому “Щойно ти дістав найблискавичнішу  прочуханку ever”.

…….

Віддалений музей знов посеред ніде. Очевидно бабушки там і не знають, що Cоюз вже розвалився. Вони позакривали всі полиці на ключ, явно уникаючи лишньої роботи. В цьому власне і весь соціалізм. Проте, Уфук все не вгавав : “Я хочу глянути на ті книги!” – сказав. “Будь ласка, кажу, не роби цього”. Та де там, він впертіший за мене! Користаючись ламаною російською і тими кількома словами що знали, ми попросили бабушку, що сиділа за столом біля входу в музей. Бабушка явно втомилась від життя і від нас (та все ж більше від нас). Вона встала і почала дуже повільно шкандибати в напрямку полиць із жменькою ключів у руці. Вона була така ж насторожена як і персонажі Хічкока… Їй мабуть років 250, не менше.. Певне вона пережила їх всіх:  від Петра першого до Лєніна шостого (VI).

Вона відчинила полицю, тицьнула книгою в Уфука і одразу ж зачинила вітрину, так швидко, що ми навіть не встигли мекнути. Назад вона йшла у великому гніві. Ми перекинулись поглядами на книгу в руках Уфука. Я розвів руками і очима мовив до нього “Ніц не поробиш”. Уфук був просто змушений придбати ту книгу, у нього не було розкоші сказати, що книга йому не подобається, що звісно спровокувало б нову хвилю хейту. Ми так боялись її. А що ми могли зробити? Звісно ми купили ту книгу, на російській мові, яку ми не розуміємо.

Останній рік

Ми з Орханом Їдемо у нічному потязі Львів-Київ. Колись були вагони-ресторани. Та Орхан сказав: “Більш нема”. Що ж, я все-таки вирішив переконатись, пройшов по вагону  і натрапив на бабушку-провідника. Вона злосно поралась у своєму купе. Двері були напівпрочинені. Всміхнувся до себе, можу й почекати, нема поспіху. Чекав аби вона мене зауважила. Я був сповнений поваги і страху. Раптом молода дівчина підійшла до крану, аби набрати окропу в горня. Бабушка миттєво озирнулась на мене з поглядом, який чітко промовляв ”шо ти в дідька хочеш”? Я, жалю гідний, спитав у дівчини, чи вона говорить англійською. На щастя, так. Я попросив спитати у бабушки, чи є тут вагон-ресторан. Вона спитала. Бабушка рявкнула впевнено і гордо “Ні” і повернулась до своєї роботи. Я скористався можливістю пофліртувати з дівчиною, кажучи “Ці бабушки такі злі зазвичай”. Ми швидко розговорились на цю тему, почали сміятись і досягати певного прогресу в спілкування як раптом голова бабушки вигулькнула із дверей її купе. Як я зміг зрозуміти, вона проричала щось на кшталт: “Якого шляка ви тут гігікаєте о цій годині?”. Звісно, у нас не було жодного варіанту, як тільки повернутись у свої купе наодинці. Тож я залишився з пальцем в роті і заснув як немовля.

Мінус тринадцять в Одесі, замерзаючи до півсмерті з Орханом і розуміючи що у нас часткова гіпотермія (а саме – задниці) я вирішив відвідати музей живопису. Ми придбали квитки у вітрині музею. Піднялись до входу в музей і дали квитки бабушці. Вона паяла нас десь з півтори хвилини. Ми переглядались між собою, намагаючись зрозуміти – ну що ж ми вичудили цього разу?! В нас не було ні найменших здогадок. Після сварки вона впустила нас в музей.Виглядала вона точно як Насреддін Ходжа і певне сприйняла нас як потенційну загрозу. Можливо.. Я так думаю.. Ймовірно…

Нещодавнє, Львів

Тут, неподалік від мого дому, є великий парк. Якось, швендяючи там без жодної мети я натрапив на кілька ресторанів та святкових залів совіцького типу. Кілька днів по тому я вирішив зайти туди. Я замовив горілку (українську водку) в офіціанта і він так втішився, що замість 100 грам приніс всі 200. Так як я вже насьорбався горілки з коньяком вдома, то звісно добряче охмелів. Мені стрельнула думка поволочитись по нічних музичних клубах по дорозі додому, проте треба буде важати на вічну мерзлоту і ступати малими обережними кроками.

Там був такий клуб. Дуже шумне місце,тож розміщення в парку практично виключає можливість потурбувати жителів голосною музикою. Музиканти сиділи зліва. Я привітався до них і рушив до зали. Гурт молодих хлопців та дівчат святкували щось за столиком біля музик. Справа сиділо зо двадцять бабушок, які виглядали точно як комітет жіноцтва. Між цими двома групами був вільний столик на чотирьох. Це було моє остаточне рішення. Я замовив горілку в офіціантки, спостерігаючи за танцями. Грали старих пісень, чудесне місце. Я обожнюю такі ностальгічні місцини.

Кілька хвиль по тому я зрозумів що один із молодиків був сильно п’яним. Я відчув, що скоро тут буде масакра, тож уникав зорових контактів. Звісно, я ж не хочу бути винуватцем неприємностей. Врешті-решт налиганий молодик сильно штовхнув когось від свого столу (звісно не в напрямку до бабушок) і музика змовкла.

Він був невгамовний. Чотири хлопаки повисли на ньому, безуспішно намагаючись стримати його левові поривання. Тоді бабушка із сусіднього столу почала його сповідати. Хлопака вмить перетворився на покірну мишку. Так його і попакували за межі закладу.

Але настрій вже був зіпсутий. Люди гаряче обговорювали прикрий випадок. Я зачекав хвилю, аби все вспокоїлось. Тоді підійшов до музикантів, тицьнув у них грошима і попросив заграти “Ах, Одеса!” Музикант ламаною англійською відповів – “Ми заграємо, грошей не треба”. Я подумав, можливо дав замало грошей, тож докинув ще і сказав “Заспівайте цю пісню від мене для пань, що сидять за цим столом” і сівна своє місце. Після невеличнкого прологу музикант зробив оголошення – “Цей пан попросив нас заспівати для вас!”. Всі підняли келішки і виголосилимені тост, я подякував і тоді заграла музика.

А з музикою всі пошкандибали на танцмайданчик. Звісно, хто може встояти супроти цієї пісні? Бабушки запросили мене до танцю, дуже наполегливо, тож я приєднався. Ніхто не може відмовити паням.

Якщо я скажу “Я викупив вечір у барі і танцював із двадцятьма жінками” – це буде тільки  частинка правди.

Чи починається реальне життя там, де закінчується алкоголь?